Помощь
Цесаревич (19 Апрель 2019 - 15:11) писал:
Кстати, стал слышать от людей, что пора, мол, Западной Украине отделяться...
Розбивши (з допомогою військ Петлюри) більшовиків у 1920 році, Польща могла залишити собі землі аж до Мінська й Бердичева. Власне цього й хотів Пілсудський, який анахронічно мріяв про створення багатонаціональної федеративної держави. Але польські ендеки, які становили більшість у тодішньому Сеймі, зорієнтувалися, що часи шляхетської Речі Посполитої давно й безповоротно минули: настала епоха модерних націй, кожна з яких боротиметься за здобуття власної держави і в такий спосіб створюватиме в країні постійні проблеми.
«Е ні, краще менше, та краще», – в ленінському дусі подумали ендеки і, за Ризькою мирною угодою, добровільно віддали більшовицькій Росії території, які польськими все одно б ніколи не стали, зате цілком могли розвалити всю Польщу. «А як же ми?» – обурено запитали сотні тисяч «покинутих польських братів на Сході», котрі опинилися за лінією нового кордону. «А ви переїжджайте до нас, – відповіли ендеки, – і то бігом, бо це єдине, що ми вам можемо запропонувати». «А нам куди?» – розгублено запитали колишні петлюрівці, які зовсім не квапилися повертатись під владу більшовиків. «А вас, панове, – відповів Пілсудський, – я дуже перепрошую».
Одне слово, хоча з морального погляду таке рішення виглядало вельми непривабливо, з погляду польських державних інтересів воно було правильним, адже дозволило Польщі стати на ноги, провести деякі важливі реформи і відносно успішно протриматися до початку 2-ї світової війни. Інша справа, що воно було недостатньо правильним, бо у складі Польщі все одно залишилося забагато майбутніх «кривавих земель» з антипольським (передусім українським) населенням. Як спроби ендеків полонізувати українців, так і спроби Пілсудського надати їм автономію врятувати ситуацію вже не могли. Просто тому, що було запізно: усвідомивши свою окремішність, українські націоналісти запрагли державної незалежності, а якраз про неї ні Пілсудський, ні ендеки й чути не хотіли. Чим це все обернулося під час війни в Галичині й на Волині – нагадувати зайве.
І ось аж тут до роботи береться Єжи Ґєдройць. Внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа та, згодом, Ялтинської конференції Польща втратила «східні креси», і навряд чи в 1945 році знайшлося би багато поляків, які визнали б цю втрату законною та справедливою. Не визнавав її такою і Ґєдройць. А однак цей нібито візіонер і романтик суто прагматично прорахував, що колись, після розвалу СССР, полякам – і з міркувань безпеки, і з огляду на можливу євроінтеграцію – значно вигідніше буде змиритися з несправедливими ялтинськими рішеннями, ніж намагатися повернути втрачені території. В очікуванні ж на цей розвал слід заздалегідь налагоджувати контакти з притомними політичними й культурними діячами потенційно незалежної України, а також Литви і Білорусі. «Що? Розбазарювати наші землі? Зрада і ганьба! Нє позвалям!» – закричали польські реваншисти, коли Ґєдройцева «Культура» почала пропагувати цю концепцію. Але минуло кілька десятиліть – і нова демократична Польща заснувала свою зовнішню політику саме на сформульованих Ґєдройцем принципах. Тому і вступила до НАТО та ЄС і водночас вибудувала найкращі у своїй історії стосунки із сусідами як на Заході, так і на Сході. І що цікаво: вибудувала вона їх лише після того, як позбулася зайвих «кресів» і перетворилася на класичну національну державу.
То які логічні висновки випливають з усього сказаного? Як станом на сьогодні і – головне – на перспективу ми повинні діяти щодо Криму, Донбасу й Росії? Вести війну до переможного кінця за повернення до складу України територій, на яких проживає переважно антиукраїнське населення? Теж варіант. Але хай люди, які виступають за такий розвиток подій, принаймні не говорять, що нам треба брати приклад із Польщі загалом та Ґєдройця зокрема. Бо Польща загалом і Ґєдройць зокрема досягли своїх дивовижних успіхів прямо протилежними методами.
29.12.2014
- Але, крім людей, - провокує мене на дискусію мій антимайданний сусід, - Україна втратила й частину своїх територій.
- Ні, - відшиваю я сусіда. - Якраз територій ми не втратили жодного метра. І не втратимо. Бо саме там, де наступ "русского мира" захлинеться, і пролягає справжня межа України. Тількі, схоже, потрясіння, необхідні для цього вирішального світоглядного перевороту, у нас ще попереду.
Лютий 2015
Олександр Бойченко
